«Ми живемо в такому полі жорстокості, у такій його напрузі, що ніхто ні від чого не застрахований.  Ані від того, щоб стати вбивцею, ані від того, щоб стати жертвою».

 

Жорстокість стала повсякденною справою. Прояви її не шокують ні дорослих, ні дітей.

 

Доволі часто жорстока поведінка дає суттєві результати: людині вдається з її допомогою задовольнити свої інтереси і змусити інших підкорятися. Однак ця дорога веде в глухий кут. Спостерігаючи або відчувши на собі жорстоку поведінку, навколишні складають відповідну думку про таку людину і, побоюючись за власну безпеку, намагаються її всіляко уникати. Жорстока людина, урешті-решт, опиняється на самоті, оточена страхом, недовірою, несприйняттям інших.

 

Жорстокий характер дитини, схильність до насильницьких дій мають насторожити батьків. Звичайно, син чи донька повинні вміти себе захищати, однак навряд чи доцільно, аби діти входили у життя, зайнявши бійцівську позицію.

 

Хтось мудро зазначив: якби діти були наділені фізичною силою дорослих, увесь світ занурився б у насильство. Дитина могла б скоїти чимало лиха, сіючи біль та руйнацію, оскільки ще не засвоїла загальнолюдських норм поведінки і не навчилася контролювати свої вчинки. На щастя, фізичні можливості дитини суттєво обмежені.

 

Щодо природи дитячої жорстокості у науці існує багато думок. Чимало спеціалістів намагаються відшукати в дитячій жорстокості витоки майбутньої агресивності, кримінальних злочинів, політичного екстремізму. Слід визнати, що такі міркування мають рацію, але лише частково.

Жорстокість дитини не варто виміряти дорослими мірками. Це особливий феномен. Спробуємо розібратися в своєрідності цього явища, його наслідках, а особливо в тому, чи є невідворотним переростання дитячої жорстокості в дорослу?

 

Науці відомо, що жорстокість дорослої людини може бути дитячою за своєю природою, оскільки ця людина у своєму моральному становленні зупинився на нижчому, примітивному етапі, тобто просто не став повноцінною, зрілою особистістю. Проте ставлення до нього відповідне — від громадського осуду до кримінального покарання.

 

А як бути з жорстокою дитиною? Відомо, що розвиток особистості відбувається поступово, причому для початкових етапів характерна недосконалість або навіть і відсутність моральної позиції. Свідомою людиною дитина ще має стати, крок за кроком, під керівництвом дорослого. Як правило, вона ще перебуває під впливом власних імпульсів і настроїв. Моральні бар'єри, які впорядковують життя дорослої людини, нею не засвоєні. До того ж, дитина ще не завжди вміє співвідносити свої вчинки та їх наслідки. Адже і в багатьох дорослих «сверблять руки», коли їх хтось дратує своєю поведінкою, і лише значними вольовими зусиллями їм вдається себе стримувати. Прожиті роки, набутий життєвий досвід, засвоєні моральні настанови привчили їх дотримуватися суспільних норм.

 

Дитина ж ще не набула подібного досвіду, не засвоїла необхідних моральних уроків, у неї «руки сверблять» недовго і розправа над однолітками, меншими, слабшими відбувається миттєво.

 

Дитина може вчинити жорстоко від незнання, від нерозуміння, що крик і плач товариша — свідчення страждання й болю, завданих нею. Якщо дитина не навчена розуміти і співпереживати, вона не здатна правильно оцінювати й відчувати чужі страждання. Хоча це не виправдання, оскільки гуманності у ставленні до інших можна не навчитися ніколи. Збудити в дитячій душі співчуття — завдання дорослих — батьків, учителів, вихователів...

 

Дослідники помітили, що жорстокими частіше бувають діти тих батьків, які самі не намагаються стримувати власні прояви жорстокості. Можна розглядати цей феномен як прояв спадковості, а можна пояснити це тим, що діти просто засвоюють на найближчих прикладах відповідний стиль поведінки.

 

Не викликає сумніву, що жорстокості можна навчитися. Якщо дитина виховується в такому середовищі, де жорсткі, безжалісні зіткнення є буденною справою, вона з легкістю засвоює наочні зразки поведінки. Тим більше, що зразки сучасної масової культури, до яких діти дуже чутливі, також переважно нав'язують стереотипи саме жорстокої поведінки. Звідси проста й природна рекомендація для батьків: піклуйтесь про коло інтересів своєї дитини, особливо молодших школярів, обмежуйте перегляд бойовиків, комп'ютерні ігри з елементами жорстокості, насилля та агресії.

 

Практика свідчить, що найпростіший засіб впливу в сімейному вихованні — покарання. Але якщо дитина не розуміє, за що її покарано, то вона відчуває лише спантеличеність і роздратування. Покарання сприймається нею як свавілля з боку дорослих. Тому вислів «викорінити жорстокість» парадоксальний за суттю. Насилля не лікується насиллям. Нерозуміння усувається роз'ясненням. Якщо дитина вчинила жорстоко з нерозуміння, необхідно його розвіяти, детально пояснивши, що вона скоїла. Набагато легше це робити, коли родинна атмосфера наповнена духом співчуття, співпереживання, толерантності до інших людей і «братів наших менших».

 

Слід постійно, на власних прикладах, навчати дітей доброти, людяності, гуманності. Більшість дітей легко засвоюють цю науку, і проблеми дитячої жорстокості не виникає.

 

Однак повернемося до покарання. Багато батьків зловживають цим методом виховного впливу: карають не лише за жорстокість, а й за будь-яку провину. Часто-густо «педагогічна дія» зводиться до прямого завдання дитині болю. Це часто дає змогу досягти певного результату: із остраху перед болем дитина на якийсь час втримається від негарних вчинків, але у глибині душі у неї зароджується терпимість до жорстокості та насилля. Дитина впевнюється в думці: старший — сильніший, він завжди може утвердитися у своїх правах і бажаннях, спричинивши біль і страждання меншим і слабшим. Найгірше, що такий механізм самоствердження може вкорінитися в дитячій свідомості.

 

Багато вчених зазначають, що діти з родин, у яких практикуються фізичні покарання, набагато частіше вдаються до жорстоких вчинків —їх цього навчили в сім'ї. Тому батькам необхідно пам'ятати: якщо вони шмагають дитину за те, що вона побила меншого або вдарила дівчинку, або познущалася над песиком чи кошеням, то вони не викорінюють бур'ян жорстокості, а навпаки — підживлюють його.

 

Відомі випадки, коли фізичні покарання входять до «виховної системи», перетворюючись буквально на екзекуцію, яку не можна пояснити лише спалахом гніву, дратівливістю батьків. Ефект такого «виховання» описаний багатьма вченими-психіатрами, які вказують на його важкі непоправні наслідки для психіки дитини, її особистісного розвитку. Рубці на тілі дитини через деякий час загояться, але психічна травма може вилитись у важкий невроз, який, у свою чергу, спричинить викривлення психосексуального розвитку. Дослідники вказують, що садомазохістські сексуальні установки, як правило, виникають у тих людей, які в дитинстві зазнавали жорстокого побиття. А оскільки задовольнити такі схильності в нормальному, здоровому шлюбі неможливо, виникає реальна загроза протиправних дій.

 

Висновок з цього один: жорстокість, побиття, знущання — це не інструменти виховання, а серйозна загроза нормальному розвитку особистості. Хтось із батьків може заперечити: «Мене батько бив, а я виріс нормальною людиною». Навіть якщо це справді так, то відбулося це не завдяки, а всупереч такому «виховному впливу».  Необхідно пам'ятати: батьки — старші друзі, а не кати маленької людини.

 

Історія людства свідчить, що в усі часи завдати болю меншому, слабшому вважалося низьким, гидким, негідним вчинком. І водночас поширення набувала практика фізичних покарань дітей. При цьому вихователі виходили із своєрідної педагогічної концепції, згідно з якою дитина — ще не зовсім людина. Людиною вона ще має стати. Сучасна наука й громадська думка дотримуються іншого підходу. Дитина — повноцінна людина, гідна людського ставлення до себе. Батьки мають власним прикладом довести до свідомості сина чи доньки: зрілість і сила — не в здатності руйнувати, знущатися, принижувати фізично й морально, а в умінні творити, втішати, любити.

 

Батькам необхідно зрозуміти: жорстокість — це «хвороба» не дитини, а того середовища, у якому вона росте, де формується її особистість. Дуже справедливі слова: «Ми не в змозі покращити родину, у якій ростемо, але в наших силах покращити родину, у якій ростимуть наші діти». Будь-яка педагогічна порада є коментарем до цього вислову.

 

Колісник Д.С., практичний психолог

Лозівського “ЗНЗ-ліцей” №4 Лозівської міської ради